Підведемо підсумки!=)

Хотілося б додати, що на нашому блозі авторами було залишено 47 коментарів. З них Набієва Яна залишила 31 коментар, Гентош Олена - 10, Стамо Юлія - 4, Гаркуша Максим - 2 коментарі.

На завершення...

У січні наш 10 клас М-Погорілівської санаторної школи-інтернату спробували новий для себе вид роботи - у блозі. Працюючи таким способом, ми поділилися на 2 групи, і відповідно, кожна група створила власний блог. Я захоплена, що майже всі учні прийняли активну участь в роботі!=)

Ми публікували у блозі статті в межах підручника, але більша частина нашої роботи становила публікування статей, що не охоплюють межі підручника. Кожна публікація, на мою думку, має власну оригінальність. Особисто я прочитала всі статті, і наскільки памятаю, всі прокементувала. Цікаво, що ми переглянули велику к-сть малюнків, фото, творів (віршів), і навіть відео, що стосуються культури і духовного життя 1917-1921 рр. Це надзвичайно розширило наш світогляд з цієї теми!

На завершення можу сказати, що мені сподобався такий оригінальний підхід до виконання Д.з.

Дуже дякую нашому вчителю - Дмитру Леонідовичу та всім, хто приймав активну участь!!!

кино

авіація

історія прапору

я

Єпископ Юлій Фірцак

Юлій Фірцак народився 22 серпня 1836 року в с. Худльово, що на Ужгородщині в родині місцевого пароха Василя Фірцака. Закінчив духовну семінарію в Ужгороді , богослов'я вивчав у Центральній Богословській семінарії у Відні (1856-1859). Після рукоположення у греко-католицькі священики 26 вересня 1861 року, єпископ Попович назначив його професором догматики в Ужгородській духовній семінарії. У 1876 році дістав гідність каноніка й був назначений ректором семінарії. В 1887 році його вибрали депутатом угорського парламенту. Завдяки високій освіченості та знанні багатьох європейських мов мав широкі зв'язки в угорських урядових колах.

Час коли Боже провидіння покликало на Мукачівську кафедру єпископа – народовця Юлія Фірцака, це час коли насильна мадяризація доходила вже до самого верху і в кращих синів нашого народу з болем серця опускалися руки. Єп. Фірцак, як відданий духовний батько, перш за все старався піднести в єпархії релігійне життя, боровся за відновлення в нашому краї парафіяльних шкіл, а на той час з колишніх 471 церковних шкіл Мукачівської єпархії навчання проводилося тільки у 119 школах. Із-за браку шкільних підручників вся наука обмежувалася до читання Псалтиря та навчання катехизму й церковного співу.

Єпископ Юлій Фірцак, приділяв багато уваги для соціальної допомоги бідним. На початку 1897 року єпископ склав „Меморандум про розвиток і підвищення рівня духовного й матеріального життя руськомовного народу північно-східних Карпат і Рутенії”.

Проводилася господарська освіта селян, почалися засновуватися споживчі та кредитні кооперативи, сільські майстерні для розвитку народних промислів (плетіння корзинок, вишивання, ткання і т.д.). Це було початком так званої „верховинської акції”, яка тривала аж до 1901 року. До цієї акції від самого початку включилося багато священиків, які дбали про те, щоб різні починання цієї акції були реально впроваджені в життя.

Єпископ Фірцак був ініціатором упорядкування церковного співу на Підкарпатті. Бажаючи привести до ладу церковне життя у своїй єпархії, він звернув увагу і на церковний спів. Він доручив диригенту Ужгородського кафедрального храму, о. Івану Бокшая зібрати і записати мелодії цілого богослужбового круга, щоб з них скласти богослужбового співу, який мав стати обов’язковим у всіх церквах Мукачівської єпархії. По закінченні своєї праці Бокшая зібраний матеріал єпископу, а той наказав видати його друком. Так появилися в світ 19006 році видання „Церковное Простопђніе”. З часом „Простопђніе” стало стандартним збірником богослужбового співу у всіх закарпатських парафіях вдома і на поселеннях.
Помер єпископ Юлій Фірцак в Ужгороді, 1 червня 1912 року на 76 році свого трудолюбивого життя.

Запитання: Чи зацікавило вас щось з життя єпископа? Якщо так, що саме?

З історії театрів...

Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки

Театр Соловцова почав працювати в 1891 році.Перші спектаклі трупи Соловцова показувалися в приміщенні, де працює сьогодні театр ім.Івана Франка.Акторський склад його трупи і надалі став базою Київського державного російського драматичного театру.
15 березня 1919 театр Соловцова був націоналізований і отримав назву Другий театр Української радянської республіки імені В. І. Леніна.31 липня 1919 після вступу до Києва військ Денікіна театр припинив роботу і знову відкрився 8 січня 1920 року.На початку 1926 театр припинив роботу.
У 1926 рішенням Київського окружного виконкому була організована Російська державна драма, 15 жовтня того ж року театр відкрив свій перший сезон.У 1941 році театру присвоєно ім'я Лесі Українки.У перші місяці війни колектив розпався, і актори працювали в евакуації.У 1942 в Караганді головний режисер Костянтин Хохлов відновив трупу, яка в травні 1944 повернулася до Києва.
У 1946 році театр був нагороджений Орденом Трудового Червоного Прапора.У 1966 році отримав звання академічного.
В різний час в театрі працювали актори Михайло Романов, Юрій Лавров, Марія Стрелкова, Любов Добржанська, Микола Свєтловидов Євгенія Опалова, Віктор Добровольський, Віктор Халатов, Олег Борисов, Павло Луспекаєв, Кирило Лавров, Ада Роговцева, режисери Костянтин Хохлов, Володимир Неллі, Микола Соколов, Леонід Варпаховський, Георгій Товстоногов, художники Анатолій Петрицький, Моріс Уманський, Давид Боровський, Даніїл Лідер, Леон Альшиц, композитори Борис Лятошинський, Юрій Шапорін.

Запитання: Чи чули ви колись про цей театр?)

Чупринка Григорій Авраамович

Біографічні відомості

Родом з села Гоголева на Чернігівщині (тепер Київщина), співр. «Української Хати». Навчався в Гоголівській народній школі, в Київській та Лубенській гімназіях. Був ув'язнений за участь в революції 1905 р. З 1910 р. постійно жив у Києві. За перевороту 1917 року був козаком у полку Хмельницького, в 1919 році керував повстанням проти більшовиків на Чернігівщині.
Чупринка автор збірок лірики: «Огнецвіт», «Метеор», «Ураган» (1910). «Сон-трава», «Білий гарт» (1911), «Контрасти» (1912), поеми «Лицар-Сам» (1913), а також літературно-критичних статей та рецензій. Тяжів до авангардизму, добре обізнаний з російським символізмом. Поезії перших років творчості позначені перевагою традиційних гром. мотивів, за pp. реакції помітне в нього зацікавлення модернізмом з мотивами «безутішної самоти», а з поч. революції 1917 в його творчості знову переважають гром. настрої. Особливу увагу в поезії Чупринки привертають ритміка та звукопис.
Загинув за нез'ясованих обставин у Києві, ймовірно розстріляний більшовиками.

ЧАРИ НОЧІ

Лийтеся, спомини, в душу зомлілу,
Щастям навіки забуту...
В ніч таку місячну, в ніч таку білу
Вперше пила я отруту.

Вперше, захоплена чаром могутнім,
В серці почула я силу,
Вперше замарила щастям майбутнім
В ніч таку зоряну, білу.

Викличте ж, спомини, давні, вабливі
Юного щастя примари,
Чари отруєні, чари зрадливі,
Тільки ж найкращії чари.

Хай воскрешу я хоть мить перебіжну
З срібної білої ночі!
Все ж я сховала в ту ніченьку ніжну,
Всі свої мрії дівочі!..

Знов мене давньому щастю в обійми
Кидає споминів сила.
Нічко! Так на ж мою душеньку вийми,
Ту, що колись отруїла.

Запитання: Які думки (можливо спогади) у вас виникли під час читання вірша?

Монолог Фігаро

Вистава "Весілля Фігаро" показувалася ще З 1920-х рр. на сценах театрів ім. Івана Франка, Саксаганського, на сцені "Молодого театру" та інших. І не дивно, що показується і досі, адже вистава зазнала успіху і була якнайкраще сприйнята широкими колами глядачів. Тож зараз я пропоную подивитись уривок з екранізованої вистави - "Монолог Фігаро" і написати свої думки і враження щодо думок і внутрішнього стану самого Фігаро.

Вдачного перегляду!=)

Семен Гризло

Внешняя политика большевиков

Принципы внешней политики

1.1. Противоречия внешнеполитической концепции большевиков. Советские лидеры преследовали во внешней политике две противоречивые цели:

- подготовка мировой пролетарской революции и

- установление мирных отношений с другими государствами.

Третий, Коммунистический, Интернационал во главе с председателем Исполкома - Г.Е. Зиновьевым, созданный в 1919 г., строил свою политику, исходя из иллюзорных представлений о фатальном углублении общего кризиса капитализма и неизбежности победы коммунистической формации. На цели мировой революции направлялись значительные материальные средства, направляемые как для агентурной работы, так и в адрес компартий зарубежных стран. Подобный двойной стандарт во внешней политике Советской России, а затем и СССР создавал немалые трудности для наркомата иностранных дел во главе с Г.В. Чичериным (в 1918-1928 гг.), которому в этих условиях приходилось вести диалог с капиталистическими странами.

1.2. Вопрос о войне. Первым важным шагом молодой советской дипломатии стал вопрос о выходе из войны. В Декрете о мире было сделано формальное предложение перемирия всем воюющим странам как союзным, так и враждебным. Страны Антанты не откликнулись на призыв о прекращении войны. Переговоры советской стороне пришлось вести с Германией. Они начались 12 декабря в Брест-Литовске. Германия и ее союзники настаивали на аннексии огромных территорий России (свыше 150 тыс. кв. км) и независимости Украины.

1.2.1. Внутрипартийная дискуссия по вопросу о выходе из войны. В ЦК РКП(б) развернулась дискуссия по вопросу о подписании сепаратного и аннексионистского мира с Германией. В.И.Ленин рассматривал мир как тактическую передышку, подчеркивая вынужденный характер соглашения. Против заключения перемирия выступала оппозиция левых коммунистов во главе с Н.И. Бухариным, настаивавшая на продолжении боевых действий в целях форсирования процесса мировой революции. Л.Д. Троцкий предлагал прекратить боевые действия из-за невозможности далее вести их, но мира не подписывать (отсюда его формула ни мира, ни войны, армию демобилизовать).

Тезисы Ленина под воздействием местных партийных организаций и Советов были отвергнуты. ЦК принял решение затягивать подписание мира.

1.2.3. Брестский мир. 28 января 1918 г. в соответствии с решением ЦК Л.Д.Троцкий, возглавлявший на переговорах советскую делегацию, объявил о выходе России из войны без подписания мирного договора Однако после начала успешного германского наступления большевистское руководство было вынуждено принять ультиматум Германии (от 18 февраля) на еще более тяжелых условиях.

3 марта 1918 г. в г. Брест-Литовске Советской Россией был подписан мирный договор с представителями Центральной Рады, Германии и ее союзников на следующих условиях: территориальные потери России площадью в 780 тыс. кв. км, 3-х миллионная контрибуция в пользу Германии, полная демобилизация вооруженных сил.

.1.2.4. Последствия договора. После заключение договора державы Центральной оси фактически не прекратили боевых действий на Восточном фронте. К лету 1918 г. Германия и Австро-Венгрия оккупировали Прибалтику, Украину, ряд губерний Белоруссии и России общей площадью 1 млн. кв. км. В мае-июне германские войска вторглись на территорию Закавказья.

Брестский мир углубил раскол росссийского общества, оттолкнув от большевиков их союзников - левых эсеров, которые в знак протеста вышли из состава правительства (в котором они находились после первого политического кризиса, связанного с провалом переговоров об однородном социалистическом правительстве) и перешли в оппозицию к центральным властям.

1.3. Концепция мирного сосуществования. Борьба за выход из войны была первой попыткой советского правительства осуществить на практике принцип мирного сосуществования. В связи с переходом к нэпу советская концепция мирного сосуществования стала приобретать более четкие очертания. Вопросы формирования дальнейшего курса партии и государства в области внешней политики детально обсуждались на Х съезде РКП(б) в 1921 г. Была поставлена задача превратить завоеванную мирную передышку в длительный мир, вывести страну из состояния внешнеполитической и экономической изоляции. Ставилась задача привлечь иностранный капитал и заставить его служить целям возрождения страны.

В 1920 г., после падения советской власти в республиках Прибалтики, правительство РСФСР заключило Договоры о мире с новыми правительствами Эстонии, Литвы, Латвии, Финляндии, признав (в отношении Финляндии подтвердив) их независимость и самостоятельность.

1.4. Трудности советской дипломатии. Советское руководство стремилось преодолеть состояние дипломатической изоляции. Однако решение этой задачи затруднялось рядом факторов, таких как:

- идеологические расхождения и отсюда неприятие советского строя на Западе;

- сохранявшиеся претензии к России по царским долгам и из-за монополии внешней торговли;

- неприятие странами Антанты большевистского лозунга мировой революции;

- недовольство капиталистических держав курсом России на поддержку революционных организаций в Европе и Америке, а также национально-освободительного движения народов колониальных и зависимых стран.

2. Основные направления внешней политики

2.1. Торговые отношения. Обширный рынок, возможность получить ценные материальные ресурсы (хлеб, лес, нефть и др.) толкали западные государства на путь переговоров с большевиками. В.И. Ленин уже в 1919 г. поставил вопрос о необходимости экономического сотрудничества со странами Запада путем предоставления концессий, заключения торговых договоров и соглашений. В результате в первой половине 20- х годов была нарушена экономическая блокада России капиталистическими странами. С советской сторону работу по установлению внешнеэкономический связей возглавил нарком внешней торговли Л.Б.Красин. С 1921 г. началось установление ее торговых отношений с Англией, Германией, Австрией, Норвегией, Данией, Италией, Чехословакией. Несмотря на отсутствие дипломатических отношений с США (до 1933 г.), американские предприниматели поддерживали контакты на основе концепции торговля без признания.

2.2. Дипломатические контакты.

2.2.1. Генуэзская конференция. Чтобы выйти из дипломатической изоляции, советское правительство готово было признать некоторые виды долгов дореволюционного периода. С этой целью оно намеревалось использовать свое участие в Международной экономической и финансовой конференции, проходившей с 10 апреля по 19 мая 1922 г.в Генуе (Италия). Российское правительство соглашалось уплатить часть долгов в обмен на возмещение ущерба Советской России от интервенции в размере 39 млрд. золотых рублей, субсидии и официальное признание РСФСР. Однако переговорный процесс с Англией и Францией зашел в тупик. Также не дала результатов конференция экспертов в Гааге (26 июня 19 июля 1922 г.)

2.2.2.Рапалльский договор с Германией. 16 апреля 1922 г., советские представители: в целях преодолеть дипломатическую изоляцию, используя противоречия ведущих европейских держав с Германией, в местечке Рапалло (недалеко от Генуи) заключили двусторонний договор с Германией. В основу договора был положен взаимный отказ от возмещения долгов, режим наибольшего благоприятствования в торговле. Договор возобновлял дипломатические и консульские отношения между странами и тем самым выводил Россию из дипломатической изоляции. В апреле 1926 г. был заключен Берлинский договор о ненападении и военном нейтралитете между двумя странами.

Таким образом, в 1920-е гг. Германия стала основным торговым и военным (в области строительства военных полигонов, заводов, обмена специалистами) партнером СССР, что внесло существенные коррективы в характер международных отношений.

2.2.3. Дипломатическое признание СССР. Экономические, политические и другие соображения требовали от западных правительств нормализации дипломатических отношений с Россией. К 1924 году Россию в Европе де-юре признали: Великобритания, Франция, Италия, Норвегия, Австрия, Греция, Швеция, в Азии - Япония, Китай, в Латинской Америке - Мексика и Уругвай. Всего за 1921-1925 гг. Россией было заключено 40 соглашений и договоров.

Советско-британские и советско-французские отношения носили нестабильный (амплитудный) характер. 8 мая 1923 г. в связи с задержанием английских рыболовецких судов в водах Белого моря, английское правительство вручило ультиматум министра иностранных дел лорда Д. Керзона с требованиями прекращения антибританской пропаганды на Востоке, отзыва советских представителей из Ирана и Афганистана, уплаты компенсации за задержку траулеров и расстрел в 1920 г. английских шпионов. В 1927 г., после инцидента на лондонской квартире Англо-русского кооперативного общества (АКРОС), Англия разорвала дипломатические отношения с СССР.

2.2.4. Отношения со странами Востока и Азии. России удалось заключить серию равноправных договоров со странами Востока. В 1921 г. были заключены советско-иранский и советско-афганский мирные договора и договор о дружбе с Турцией. В достигнутых соглашениях провозглашался принцип невмешательства во внутренние дела друг друга. Советское правительство заявляло об отмене всех заключенных царской Россией договоров и конвенций и обязалось предоставить материальную помощь правительствам этих стран. Так, Ирану было передано имущества на сумму 582 млн. зол. рублей, Турции предоставлялась финансовая помощь в размере 10 млн. золотых рублей.

В 1921 г. после установления народно-революционной власти в Монголии, было подписано соглашение об установлении с ней дружественных отношений. В начале 20-х годов советское правительство активно поддерживало также национально-освободительное движение в Китае под руководством партии Гоминьдан. Однако начало борьбы Гоминьдана и его руководителя Чан Кайши против созданной в 1921 г. Компартии Китая привели к разрыву отношений между СССР и Гоминьданом. Хотя в 1924 г. были установлены дипломатические и консульские отношения с пекинским правительством Китая, в 1925 г. подобные отношения были установлены с Японией (Япония получила право на эксплуатацию 50% площади нефтяных месторождений на Северном Сахалине).

2.2.5. Борьба за разоружение. Советский Союз все более активно включался в процесс международных отношений. С середины 20-х гг. СССР становится участником борьбы за разоружение, началось его сближение с Лигой Наций (международной организацией, созданной в 1919 г. по инициативе президента США В. Вильсона). С 1926 г. советская дипломатия участвовала в работе подготовительной группы Комиссии по разоружению. В конце 20-х гг. СССР выдвинул требования всеобъемлющей ликвидации вооруженных сил и военного производства, сокращения армий (впервые с этим предложением СССР вышел еще в 1922 г.), ликвидации морских и сухопутных баз. Однако данные инициативы не были приняты странами Запада. В 1928 г. СССР присоединился к пакту Келлога (госсекретарь США) - Бриана (французский министр иностранных дел) о запрещении использования войны как средства урегулирования международных споров и орудия национальной политики.

3. Итоги

3.1. Первое десятилетие русской революции характеризовалось политикой двойного стандарта в международных отношениях. Изменившаяся после войны геополитическая ситуация в мире привела к переоценке внешней политики советским руководством. В ней идеологические цели постепенно уступали место прагматическому курсу.

3.2. В результате большевистские лидеры оказались в состоянии использовать соперничество между крупнейшими европейскими державами и отразить военными, дипломатическими и экономическими средствами попытки удушения революции. В течение 20-х годов советское правительство сумело в основном преодолеть дипломатическую изоляцию, добиться признания де-юре со стороны ряда стран мира и развернуть торговое сотрудничество с капиталистическими странами.

3.3. При этом не прекращалась деятельность Коммунистического Интернационала, что приводило к дипломатическим конфликтам и затруднениям, в частности стало причиной разрыва отношений с Англией, Мексикой и др. странами. Со стороны советского руководства активизировалась поддержка национальных антиимпериалистических движений, прежде всего в Азии1.Что вы можете сказать о внешней политике  большевиков

Церковна політика

Період незалежного існування української державності в роки визвольних змагань залишив взірці релігійної політики чотирьох державних формацій: Центральної Ради, Гетьманату, Директорії та Західно-Української Народної Республіки. 

Соціалістична за своїми головними орієнтаціями Центральна Рада, що утворилась внаслідок революційних подій 1917 року, проголошувала принцип національно-персональної автономії, та свободу віросповідання. Уряди Центральної Ради виходили з принципу відокремлення церкви від держави, що для них означав ігнорування церкви і церковного життя взагалі. Проте загальне національне піднесення захопило й церкву. У січні 1918 року в Києві відбувся Церковний Собор, який повинен був проголосити автокефалію. Але наступ більшовиків зірвав справу. Події громадянської війни та інтервенції проти України позначились й на справі відродження церковної автокефалії. 

Проте гетьманська адміністрація практично з перших тижнів свого існування провадила активну церковну політику. Датовані 29 квітня 1918 р. “Закони про тимчасовий державний устрій України” проголошували свободу віровизнання на території Української держави й одночасно відзначали, що “передовою в Українській державі вірою є християнська, православна”. Законодавчі основи релігійної політики Гетьманату виразно повторювали головні засади релігійної політики Тимчасового уряду в Росії 1917 року і де-факто проголошували Православну Церкву державною.

По відношенню до Православної Церкви два гетьманські уряди, що змінили один одного у 1918 році, діяли досить послідовно, виходячи із засади: в незалежній державі має бути незалежна церква. Вперше ця ідея мала прозвучати на Всеукраїнському Церковному Соборі в січні 1918 року, після проголошення VІ універсалу Центральної Ради. Міністр віросповідань у першому гетьманському уряді В. Зіньківський наполегливо працював з керівництвом і делегатами Всеукраїнського Православного Собору для проголошення автокефалії Української Православної Церкви. В якості першого етапу для досягнення цієї мети розглядалося створення з українських єпархій Російської Церкви Української Православної Церкви на чолі з Митрополитом Київським і затвердження за цією Церквою автономного статусу в рамках Московського Патріархату. Під тиском уряду члени Собору звернулися до Московського Патріарха з проханням затвердити автономію, що і було зроблено Москвою з певними поправками на свою користь.

Міністр віросповідань у другому гетьманському уряді О. Лотоцький вже міг поставити питання про автокефалію Української Православної Церкви перед учасниками Собору абсолютно однозначно і аргументував його саме тим, що в незалежній держані має бути незалежна церква. 

Спроби українського духівництва і міністра віросповідань гетьманського уряду А. Лотоцького домогтись автокефалії наштовхнулись на протидію російського духовенства на чолі з Московським патріархом Тихоном. 

Щодо церковної політики уряду Західно-Української Народної Республіки, то вона практично не була здекларована, хоча Греко-Католицька Церква на практиці функціонувала як державна, а українське-польській війні були притаманні виразні конфесійні ознаки. Влада ЗУНР гарантувала усім громадянам республіки рівні права незалежно від їхнього віросповідання, національності тощо, але подібні гарантії були чимось звичайним у деклараціях усіх новостворюваних держав Східної Європи. 

1 січня 1919 року закон Директорії УНР проголосив утворення Української автокефальної церкви. Керівним органом Церкви був Український Церковний Синод, що утримувався за рахунок державного бюджету та мав відбувати засідання в присутності представника уряду Можливість проголошення автокефалії урядом обговорювалася ще за часів Гетьманату і мала бути застосована у тому випадку, коли б проросійськи настроєний єпископат УПЦ відмовився співпрацювати з урядом у справі автокефалії.

Неможливість досягти порозуміння з Київським митрополитом Антонієм Храповицьким та його прихильниками стала вповні очевидна з приходом до влади Директорії. Той самий факт, очевидно, вплинув і на обрання урядом синодальної форми адміністративного устрою Церкви.

Проголошення 22 січня 1919 року акта злуки УНР і ЗУНР в одну державу поставило українських провідників перед фактом співіснування в одній державі двох українських традиційних церков: Православної та Греко-Католицької. 

22 травня 1919 року в соборі Миколаївському на Печерську в Києві була проведена служба українською мовою, музику до літургії написав М.Леонтович. Цей день вважається днем народження УАПЦ. Пізніше створення УАПЦ було підтверджено Вселенським Патріархом згідно з параграфом 17 ІV Вселенського собору на підставі неканонічного об'єднання Руської (Української) православної церкви з Московською Патріархією (1686).

Умови військового стану не дали Директорії можливості вповні здійснити проголошений законом проект автокефалії. Вже на вигнанні колишній Головний Отаман Директорії С. Петлюра висловив ідею заснування Українського Православного Патріархату.

Його ім'я відоме всім....

Народився 25 лютого (9 березня за новим стилем) 1814 року у селі Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії (нині село Звенигородського району Черкаської області) в закріпаченій селянській родині Григорія Івановича Шевченка та Катерини Якімівни Бойко козацького походження. Сім’я Тараса на чолі з батьком Григорієм Івановичем Шевченком повернулася до села Кирилівки, Звенигородського повіту, на Київщині, звідки був родом Григорій Іванович. Дитячі роки Тараса проходять у цьому селі.. . Був такий випадок, коли малий Тарас пішов шукати «залізні стовпи», що «підпирають» небо, і заблудився в полі. Чумаки, зустрівши хлопця, забрали його з собою і ввечері привезли в Кирилівку[6]. Восени 1822 року Тарас Шевченко починає вчитися грамоти у місцевого дяка Совгиря[8]. Знайомиться з творами Г. Сковороди.)Рано втративши матір (20 серпня 1823 року), яка померла від тяжкої праці й злиднів, залишивши сиротами шестеро дітей[10], він з дитинства зазнав багато горя і знущань. 7 жовтня (19 жовтня) 1823 року Тарасів батько одружується вдруге з удовою Оксаною Терещенко, в якої вже було троє дітей. 21 березня (2 квітня) 1825 року від тяжкої праці на панщині помер Тарасів батько — Григорій Іванович Шевченко[14]. Залишившись сиротою, Тарас іде наймитувати до дяка Богорського, який прибув з Києва[15]..Наймитуючи у кирилівського попа Г. Кошиці, Тарас буває в м. Богуславі (куди возив поповича до школи і на продаж яблука та сливи). В цей же час їздив на базари до містечок Буртів і Шполи [22]. 1828 року Шевченка взяли козачком (слугою) до панського двору у с. Вільшану (Звенигородського повіту на Київщині), куди він пішов за дозволом, щоб вчитися у хлипнівського маляра . Коли Тарасові минуло 14 років, помер В. Енгельгардт і село Кирилівка стала власністю його сина П. Енгельгардта, Шевченка ж зробили дворовим слугою нового поміщика в маєтку Вільшані. Переїхавши 1831 року з Вільно до Петербурга, Енгельгардт взяв із собою Шевченка [30], а щоб мати зиск з невгамовного потягу юнака до малювання, віддав його в науку на 4 роки до живописця Василя Ширяєва, адже у велики панів було модою мати своїх "покоєвих художників". З цього часу і аж до 1838 року Шевченко живе у будинку Крестовського (тепер — Загородний проспект, 8), де наймав квартиру Ширяев [31]. Ночами, у вільний від роботи час, Шевченко ходив до Літнього саду, змальовував статуї, тоді ж уперше почав писати вірші [32]. 1833 року намалював портрет поміщика Павла Енгельгардта (акварель) (оригінал, датований автором, зберігається в Державному музеї Т.Г.Шевченка у Києві).[33]. 1835 року познайомився з Ф. Толстим, який згодом брав участь у звільненні Шевченка з кріпацтва [34]. У повісті «Художник» Шевченко розповідає, що в доакадемічний період він намалював: «Аполлон Бельведерський», «Фракліт», «Геракліт», «Архітектурні барельєфи», «Маска Фортунати» (олівець) [35]. Шевченко бере участь у розпису Великого театру як підмайстер-рисувальник [36]. Виконав композицію «Олександр Македонський виявляє довір’я своєму лікареві Філіппу» (акварель, туш, перо). Дата і підпис Шевченка. Малюнок виконано на тему, оголошену ще 1830 р. для конкурсу в Академії художеств на одержання золотої медалі [37]. Намалював: «Смерть Олега — князя Древлянського» (туш), «Смерть Віргінії» (акварель, туш), на обох дати і підпис Шевченка [38], «Смерть Богдана Хмельницького» (туш, перо і пензель)[39]. До цього часу дослідники відносять також виконання Шевченком малюнків, про які є згадка в його повісті «Художник»: «Геркулес Фарнезький»[40], «Аполліно» — копія[41], рисунки для розпису Великого театру в Петербурзі[42], «Маска Лаокоона»[43], «Слідок із скульптурного твору Мікеланджело»[44], «Голова Люція Вера»[45], «Голова Генія»[46]; «Анатомічна фігура»[47]; «Германік»[48]; «Фавн, що танцює»[49].
Викуп
Улітку 1836 він познайомився зі своїм земляком — художником І. Сошенком, а через нього — з Євгеном Гребінкою, В. Григоровичем і О. Венеціановим [50]. Сошенко вмовив Ширяева відпустити Шевченка на місяць з ним, щоб цей час він використав для відвідування зали живопису Товариства заохочення художників [51]. 5 квітня (17 квітня) 1838 Шевченко разом з А. Мокрицьким відвідує Ермітаж, де оглядали твори видатних художників (Ван-Дейка, Рубенса, Веласкеса, Гвідо Рені та інших), говорили про достоїнства їхніх полотен. Навесні 1838 Карл Брюллов та Василь Жуковський викупили молодого поета з кріпацтва. Пан погодився відпустити кріпака за великі гроші - 2500 рублів[52]. Щоб їх здобути, Карл Брюллов намалював портрет Василя Жуковського - вихователя спадкоємця престолу, і портрет розіграли в лотереї, в якій взяла участь царська родина [53]. Лотерея відбулася 22 квітня (4 травня) 1838 року [54], а 25 квітня (7 травня) Шевченкові видали відпускну [55]. Дослідники-мистецтвознавці періоду 1937-1938 років відносять також малярські твори, про які є згадка в повісті Шевченка «Художник», а саме: «Анатомічна статуя Фішера»[56], «Мідас, повішений Аполлоном»[57]; «Едіп, Антігона та Полінік»[58], «Ієзекіїль на полі, всіяному кістками»[59].
В Академії мистецтв
Перед Шевченком відчинилися двері в широкий світ науки й мистецтва. Він скоро став студентом Академії мистецтв[60], а вже там - улюбленим учнем Брюллова[61]. Бувши вже неабияким портретистом, протягом навчання він опанував також мистецтво гравюри й виявив нові видатні здібності як графік та ілюстратор. 23 червня (5 травня) 1838 року за рисунок з гіпсових фігур на місячному екзамені в Академії мистецтв Шевченкові виставлено номер тринадцятий (Найкраща робота оцінювалась № 1, а далі оцінки йшли по низхідній) [62]. Після викупу оселився на 4-й лінії Васильєвського острова у будинку № 100 [63]. 2 листопада (14 листопада) 1838 року Шевченко в Гатчині написав «Думку» («Тяжко, важко в світі жити...»), вперше надруковано в харківському альманасі Бецького «Молодик» [64]. 24 листопада (4 грудня) 1838 року переїхав на квартиру до Сошенка в будинок № 307 3-го кварталу Васильєвської частини (тепер — будинок № 47 по 4-й лінії) [65].


Катерина (олія, 1842)
Воднораз Шевченко наполегливо працював над поповненням своєї освіти, жадібно читав твори класиків світової літератури й захоплювався історією та філософією. Під враженням вістки про смерть автора «Енеїди» Шевченко написав вірш «На вічну пам'ять Котляревському»[66]. Разом із чотирма іншими його поезіями цей вірш побачив світ в альманасі Гребінки «Ластівка» (1841)[67]. Першу збірку своїх поетичних творів Шевченко видав 1840 під назвою «Кобзар» [68]. До неї ввійшли 8 поезій[69]: «Думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». Окремими виданнями вийшли поеми «Гайдамаки» (1841)[70] та «Гамалія» (1844)[71]. Вірші Шевченка справили на українське суспільство велике враження, проте російська богема загалом негативно поставилася до молодого поета, звинувативши його головним чином у тому, що він пише «мужицькою мовою». Улітку 1842, використавши сюжет поеми «Катерина», Шевченко намалював олійними фарбами однойменну картину, яка стала одним з найпопулярніших творів українського живопису [72].
Перша подорож Україною
13 травня (25 травня) 1843 року Шевченко з Петербурга виїхав на Україну. Зупинився поет у Качанівці на Чернігівщині (маєток поміщика Григорія Тарновського) [73]. В червні 1843 побував у Києві, де познайомився з М. Максимовичем та П. Кулішем [74], і на Полтавщині відвідав Є. Гребінку[75]. В липні 1843 року у с. Ковалівці Шевченко відвідує Олексія Капніста (учасник руху декабристів, син автора «Оди на рабство» і комедії «Ябеда»). Обидва поїхали у місто Яготин до Миколи Рєпніна-Волконського оглянути галерею картин і на замовлення Григорія Тарновського зробити копію з портрета Миколи Рєпніна. Познайомився з Варварою Рєпніною [76]. 20 вересня (2 жовтня) 1843 року гостює в рідному селі Кирилівці, Звенигородського повіту, на Київщині у сестри та братів [77]. Протягом жовтня-грудня 1843 року перебуває в м. Яготині на Полтавщині у Рєпніних, де на замовлення Олексія Капніста виконує дві копії з портрета М. Рєпніна (оригінал намальований швейцарським художником Й. Горнунгом). Портрети зберігаються: один в Державному музеї Т.Г.Шевченка у Києві, другий — у Ленінграді, в Ермітажі [78].
Поет проти імперії
Під впливом баченого і пережитого в Україні Шевченко написав вірш «Розрита могила», у якому висловив гнівний осуд поневолення українського народу царською Росією. В лютому 1844 року виїхав з України до Петербурга через Москву, де пробув один тиждень і зустрівся з Михайлом Щепкіним та Осипом Бодянським [79]. Під час першої подорожі до України Шевченко задумав видати серію малюнків «Живописна Україна» [80]. Саме тому Тарас Шевченко в пошуках історичних сюжетів мав намір звернутися до Буткова. Про це поет писав у листі до Осипа Бодянського 29 червня (11 травня) 1844 року [81]. 30 жовтня (11 листопада) 1844 року комітет Товариства заохочення художників ухвалив надати Шевченкові грошову допомогу для видання «Живописной Украины», визначивши для цієї мети 300 крб. та зобов’язавши його надіслати для Товариства один примірник першого випуску видання [82]. Перші 6 офортів серії («У Києві», «Видубецький монастир у Києві», «Судня рада», «Старости», «Казка» («Солдат і Смерть»), «Дари в Чигрині 1649 року») вийшли друком у листопаді того ж року під назвою «Чигиринський Кобзар» [83]. Вийшов 1844 передрук першого видання «Кобзаря» з додатком поеми «Гайдамаки» [84]. Того ж року Шевченко написав гостро політичну поему «Сон» («У всякого своя доля») [85], ставши на шлях безкомпромісної боротьби проти самодержавної системи тодішньої Російської Імперії.
22 березня (3 квітня) 1845 року Шевченко подав заяву до ради Академії мистецтв з проханням надати йому звання художника [86]. Рада Академії художеств, розглянувши заяву Шевченка, винесла таке рішення: «Ст. 12. По прошению вольноприходящего ученика Академии Тараса Шевченко (по входящей книге № 386). Определено: Поелику Шевченко известен Совету по своим работам и награжден уже за успехи в живописи серебряною медалью 2-го достоинства, то удостоить его звания неклассного художника и представить на утверждение общему собранию Академии» [87]. Також подав заяву до правління Академії про видачу йому квитка для проїзду на Україну і вільного проживання там [88]. 25 березня (5 квітня) рада Академії мистецтв видала Шевченкові квиток на право проїзду на Україну [89]. Вже в листопаді 1845 року загальні збори Академії мистецтв у Петербурзі затвердили рішення ради від 22 березня про надання Шевченкові звання некласного художника [90].
Друга подорож Україною


Циганка ворожить українській дівчині
31 березня (12 квітня) 1845 року Шевченко виїхав з Петербурга через Москву до Києва. В Москві зустрічався з Михайлом Щепкіним, оглядав Кремль. По дорозі до Києва Шевченко проїжджав Подольськ, Тулу, Орел, Кроми, Есмань, хутір Віктора Забіли під Борзною (Кукуріковщину) [91]. Протягом весни-осені 1845 року перебуває в селі Мар’їнському на Полтавщині (Миргородський повіт). Жив він у поміщика О. Лук’яновича (в окремому від панів приміщенні), малював портрети і краєвиди. Тут поет здружився з селянами, охоче з ними зустрічався і розмовляв. [92] У вересні гостює у своїх родичів у с. Кирилівці, відвідує сестру Катерину в с. Зелена Діброва, був у с. Княжому. [93] Ставши співробітником Київської Археографічної Комісії, Шевченко багато подорожував Україною, збирав фольклорні й етнографічні матеріали та змальовував історичні й архітектурні пам'ятки [94]. Восени та протягом зими1845 року Шевченко написав такі твори: «Іван Гус» («Єретик»)[95], «Сліпий», «Великий льох», «Наймичка»[96], «Кавказ»[97], «І мертвим, і живим…» [98], «Холодний Яр»[99], «Давидові псалми»[100]; важко захворівши, написав наприкінці 1845 вірш «Заповіт» [101], у якому проголосив заклик до революційної боротьби за визволення свого поневоленого народу. Через їхній яскраво антирежимний характер нові поетичні твори Шевченка не могли бути надруковані й тому розповсюджувались серед народу в рукописних списках. Сам Шевченко переписав їх для себе у спеціальний зошит-альбом, якому дав назву «Три літа» [102] (1843 — 1845).
Арешт і заслання


Шевченко Тарас Григорович. Скульптура Миколи Шматька в Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка
Навесні 1846 року Шевченко прибув до Києва, оселився в будинку (тепер — Літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка) в колишньому провулку «Козине болото». У цей час були написані балади «Лілея» та «Русалка». В квітні Тарас пристав до Кирило-Мефодіївського братства, таємної політичної організації, заснованої з ініціативи Миколи Костомарова. 27 листопада 1846 року Шевченко подає заяву на ім'я попечителя Київського навчального округу про зарахування на посаду вчителя малювання у Київському університеті Святого Володимира, на яку його затвердили 21 лютого 1847 У березні 1847 року, після доносу, почалися арешти членів братства. Шевченка заарештували 5 квітня 1847, відправили під конвоєм до Петербурга й ув'язнили в казематі так званого Третього відділу. Під час допитів поет виявив неабияку мужність і незалежність: він не зрікся своїх поглядів і не виказав нікого з братчиків. Перебуваючи біля двох місяців за ґратами, Шевченко продовжував писати вірші, що їх згодом об'єднав у цикл «В казематі». Серед в'язничних мурів, чекаючи кари, Шевченко зміг написати таку рідкісну перлину лірики, як вірш «Садок вишневий коло хати…». Безмежну любов до України поет висловив у вірші «Мені однаково».
Шевченка, у якого під час обшуку знайшли альбом поезій «Три літа», покарали набагато тяжче, ніж інших притягнених до слідства братчиків: заслали в солдати до Оренбурга. На вироку Микола І власноручно дописав: «Під найсуворіший нагляд і з забороною писати й малювати». В Орській фортеці всупереч суворій забороні, Шевченко продовжував крадькома малювати і писати вірші, які йому вдалося переховати й зберегти в чотирьох «захалявних книжечках» (1847, 1848, 1849, 1850). За того часу Шевченко написав поеми «Княжна», «Варнак», «Іржавець», «Чернець», «Москалева криниця» та багато поезій. Поет цікавився життям казахів, що кочували в околицях фортеці, вивчав їх пісні й легенди та малював сценки з їхнього побуту.
Деяке полегшення становища Шевченка зайшло навесні 1848 унаслідок включення його до складу Аральської експедиції. Перебування на о. Кос-Арал було дуже продуктивним у його творчості. Крім виконання численних малюнків, сепій та акварелей, Шевченко написав поеми «Царі», «Титарівна», «Марина», «Сотник» і понад 70 поезій, у яких відбиті важкі переживання, спричинені неволею і самотністю. В Оренбурзі Шевченко зблизився з засланцями-поляками, учасниками повстання 1830 — 31, і заприязнився з польським істориком Бр. Залеським, з яким пізніше листувався. У квітні 1850 Шевченка вдруге заарештовано і, після піврічного ув'язнення, запроторено в Новопетровський береговий форт, на півострів Мангишлак.


Далісмен-мула-аул (папір, акварель, 1851)
Семирічне перебування поета в Новопетровській фортеці — це найважчі часи в його житті. Та — незважаючи на найсуворіший нагляд, на моральні страждання і фізичне виснаження — Шевченко таємно продовжував малярську й літературну діяльність. Лише під час так званої Каратауської експедиції, влітку 1851, він виконав біля 100 малюнків аквареллю й олівцем (зокрема «Вид на гори Актау з долини Агаспеяр», «Гора в долині Агаспеяр», «Гори в долині Агаспеяр», «Кладовище Агаспеяр»). Знайшовши коло форту добру глину й алебастр, Шевченко почав вправи в скульптурі. Серед виконаних ним скульптурних творів були й 2 барельєфи на новозавітні теми: «Христос у терновому вінку» і «Йоан Хреститель». Поет тоді почав писати російською мовою повісті з українською тематикою та багатим автобіографічним матеріалом («Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музыкант», «Художник», «Несчастный», «Близнецы» та інші).
Тільки через 2 роки після смерті Миколи клопотання друзів увінчалися успіхом, і поета звільнено з заслання у 1857 р. Довідавшись про звільнення, Шевченко цілком наново переробив написану ще в 1847 поему «Москалева криниця», а також почав вести російською мовою «Щоденник» («Журнал», з 12 червня 1857 до 13 липня 1858) — цінне джерело до біографії Шевченка, яке свідчить про високий рівень культури мислителя. У серпні 1857 Шевченко залишив Новопетровськ і рибальським човном дістався до Астрахані, а звідти пароплавом прибув до Нижнього Новгорода. Тут поетові довелося затриматися майже на півроку. В'їзд до Москви й Петербурга йому було заборонено. Хоч у Нижньому Новгороді Шевченко жив під пильним наглядом поліції, він не тільки брав участь у культурному житті міста, а й написав поеми «Неофіти», «Юродивий», триптих «Доля», «Муза», «Слава», закінчив повість «Прогулка с удовольствием и не без морали», намалював понад 20 портретів і зробив чимало архітектурних малюнків.
Третя подорож Україною


Тарас Шевченко в останні роки життя.
Навесні 1858 поет прибув до Петербурга, де його тепло зустріли українські друзі та численні прихильники, серед них і родина Федора Толстого. У червні того ж року Шевченко оселився в Академії Мистецтв, де жив до самої смерті. І. Тургенєв і Марко Вовчок приїжджали туди, щоб познайомитися з українським поетом. Одержавши з чималими труднощами дозвіл, Шевченко влітку 1859 року повернувся в Україну, якої вже 12 років не бачив. Тут відвідав своїх рідних — у Кирилівці та декого з давніх знайомих. В перших числах серпня 1859 Шевченко приїхав до Києва і оселився на межі Куренівки і Пріорки по вулиці Вишгородській. Його мрії про одруження та придбання землі над Дніпром не здійснилися. Шевченка втретє заарештували і після кількаразових допитів зобов'язали повернутися до Петербурга. На світанку 14 серпня 1859 поет диліжансом через Ланцюговий міст через Дніпро виїхав до Петербурга.[103] До останніх днів свого життя поет перебував під таємним поліційним наглядом. Виснажений моральними і фізичними стражданнями десятирічного заслання, Шевченко зберіг давню поетичну силу, яка незабаром виявилася в нових його творах. Уважають, що поема «Марія» становить вершину творчості поета після заслання. Шість раніше написаних і в Росії заборонених поезій Шевченка видано за кордоном (Лейпціг, 1859). У друкарні П. Куліша вийшло в світ 1860 року нове видання «Кобзаря», яке, однак, охоплювало тільки незначну частину поезій Шевченка. Того ж року надруковано й «Кобзар» у перекладі російських поетів, а в січні 1861 випущено окремою книжкою Шевченків «Буквар», посібник для навчання в недільних школах України, виданий коштом автора накладом 10 000 примірників.
У петербурзі Шевченко вирішує зайнятися гравюрою як справді народним видом мистецтва, яке може бути тиражованим. У квітні 1859 року Шевченко, подаючи деякі зі своїх гравюр на розгляд ради Імператорської академії мистецтв, просив удостоїти його звання академіка чи задати програму на отримання цього звання. Рада 16 квітня постановила визнати його «назначеним в академіки і задати програму на звання академіка з гравірування на міді». 2 вересня 1860 року, поспіль із іншими мистцями, Тараса Шевченка було визнано академіком гравюри «на повагу майстерності та пізнань у мистецтвах».[104]


«Церква Богдана» у Суботові.
Бувши вже хворим, Шевченко взяв участь у підготовці першого числа журналу «Основа», яке вийшло ще за життя поета. У передчутті близького кінця Шевченко записав олівцем на офорті автопортрета 1860 свій останній вірш «Чи не покинуть нам, небого». П. Зайцев назвав цей твір незрівнянним поетичним документом боротьби безсмертної душі з тлінним тілом перед лицем фізичної смерті.
Кохання Тараса Григоровича Шевченка
Першим коханням молодого Шевченка була молода дівчина, одноліток Тараса — Оксана. Родичі та знайомі закоханих були впевнені, що молоді одружаться, щойно досягнуть старшого віку. Але надії були марними — Тарас у валці свого пана Павла Енгельгардта мусив поїхати до Вільна (тепер — Вільнюс). Розлука була несподівана і довга. Усе своє подальше життя Шевченко буде з ніжністю згадувати ту дівчину, яку колись кохав.
Наступною жінкою, яку він нагородив своїм коханням, була польська швачка Дзюня Гусіковська.
У 1843 році Шевченко їде в Україну і там зустрічає Ганну Закревську, якій згодом присвятив вірш «Г. З.»
Наступними жінками, що займали місце в серці Кобзаря, були Варвара Рєпніна, сільська дівчина Глафіра та Агата Рускова, 16-річна актриса Катерина Піунова, яка, напевно, просто не наважилася пов'язати своє життя з модним, але скандально відомим художником, який майже на тридцять років був старшим від неї. Останнім коханням поета була 19-річна дівчина Лукерія Полусмак, яка наймитувала в Петербурзі. Простакувату дівчину Тарас зваблював дорогими подарунками, але вона не захотіла залишати столичного життя і переїжджати в Україну, щоб жити в селі, й покинула поета, вийшла заміж за перукаря Яковлєва. І лише 1904 року, після смерті свого пиячка-чоловіка, Лукерія Яковлєва-Полусмак, залишивши дітей в Петербурзі, приїхала до Канева і щодня приходила на могилу Шевченка. 26 лютого (10 березня) 1861 року Шевченко помер. На кошти друзів 1 (13 березня) його поховано спочатку на Смоленському православному кладовищі в Петербурзі.Після того, як п'ятдесят вісім днів знаходився прах Т. Г. Шевченка в Петербурзі, його домовину, згідно із заповітом, за клопотанням Михайла Лазаревського, після отримання ним дозвілу в квітні того ж року, перевезено в Україну і перепоховано на Чернечій горі біля Канева.Останній шлях26 квітня (8 травня) 1861 року домовина була викопана, перенесена через увесь Петербург до Московського (Миколаївського) вокзалу і залізницею потрапила до Москви.
Далі шлях проходив через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитровськ, Сєвськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бровари до Києва. Ланцюговим мостом, випрягши коней з воза, його провезли студенти Університету Святого Володимира і далі набережною до церкви Різдва Христового на Подолі.[103]
У Києві з Тарасом прощалися студенти, поети, багато киян. Була навіть думка, яку підтримували й родичі поета, поховати Т. Шевченка в Києві. Та Честахівський відстоював думку про поховання Кобзаря в Каневі, бо ще за життя він мріяв про: «тихе пристанище і спокій коло Канева».
8 (20 травня) 1861 року на пароплаві «Кременчук» з Києва прах Шевченка потрапив до Канева. Дві доби домовина знаходилась в Успенському соборі, а 10 (22 травня) було відслужено в церкві панахиду, і прах віднесли на Чернечу гору.
«Винесли гроб, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою. Замість волів впрягся люд хрещений, і повезли діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому»
 — згадував Григорій Честахівський. Туди ж перенесли дерев'яний хрест, який був встановлений на могилі[105].
Аналіз творчості
Тарас Шевченко у своїй творчості відобразив саме ті думки і настрої, які були важливими в житті українців його часу. Про те, що його творчість знайшла відгук у серцях людей, свідчить те, що в другій половині XIX і на початку XX ст. чи не єдиною книжкою у більшості сільських хат України був «Кобзар», вірші з нього вчили напам'ять, за ним училися читати. На той час твори Шевченка об'єднали українській народ, особливо жителів Лівобережної України. За ставленням людини до творчості Шевченка відразу стає видно, наскільки людина знайома і як ставиться до життя українського народу XIX ст.


Автограф поезії Шевченка «Думи мої»
В історичному розвитку України Шевченко — явище незвичайне як своєю обдарованістю, так і місцем у літературі, мистецтві, культурі. Походженням, становищем та популярністю Шевченко — виняткове явище також у світовій літературі. З 47 років життя поет пробув 24 роки у кріпацтві, 10 на засланні, а решту — під наглядом жандармів. Трагічно важкий шлях Шевченка до творчих висот визначив в образній формі І. Франко: «Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, свіжі і вільні шляхи професорам та книжним ученим». Революційна творчість Шевченка була одним із головних чинників формування національно-політичної свідомості народних мас України. Впливи Шевченка на різні сторони духовно-національного життя нації відчуваються до сьогодні.
Творчість Шевченка — багатогранна, як його талант. Він був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем. Літературна спадщина Шевченка обіймає велику збірку поетичних творів («Кобзар»), драму «Назар Стодоля» і 2 уривки з інших п'єс; 9 повістей, щоденник та автобіографію, написані російською мовою, записки історично-археологічного характеру («Археологічні нотатки»), 4 статті та понад 250 листів. З мистецької спадщини Шевченка збереглося 835 творів живопису і графіки, що дійшли до нас в оригіналах і частково у гравюрах та копіях. Її доповнюють дані про понад 270 втрачених і досі не знайдених мистецьких творів. Натомість у літературі про його мистецьку спадщину безпідставно приписувано йому чимало творів живопису і графіки інших авторів (досі зареєстровано 263 такі твори).
Уже за першого періоду літературної діяльності (1837 — 1843) Шевченко написав багато високохудожніх поетичних творів, у яких — поруч версифікаційних і стилістичних засобів народно-пісенної поетики — було й чимало нових, оригінальних рис, що ними поет значно розширив і збагатив виражальні можливості українського вірша (складна і гнучка ритміка, уживання неточних, асонансних і внутрішніх рим, використання цезури й перенесення (анжамбеман), майстерність алітерацій, звукової інструментації та поетичної інтонації, астрофічна будова вірша тощо). Новаторство прикметне й для Шевченкових епітетів, порівнянь, метафор, символів та уособлень. Керуючись власним художнім чуттям і не оглядаючись на панівні тоді літературні канони, Шевченко знаходив відповідну поетичну форму для втілення нових тем та ідей, які підказувала йому тогочасна дійсність.


Марія (ілюстрація до поеми О. С. Пушкіна «Полтава», 1840).
До ранньої творчості Шевченка належать балади «Причинна» (1837), «Тополя» (1839) й «Утоплена» (1841), що мають виразне романтичне забарвлення. Своєю фантастикою й основними мотивами вони близькі до народної поезії. Поетичним вступом до «Кобзаря» (1840) був вірш «Думи мої, думи мої», у якому, висловлюючи свої погляди на відношення поезії до дійсності, Шевченко підкреслив нерозривну єдність поета зі своїм народом. Із цим віршем тематично споріднена поезія «Перебендя», у якій відобразилися думки молодого Шевченка про місце поета в суспільстві. Особливе місце серед ранніх творів Шевченка посідає соціально-побутова поема «Катерина» — хвилююча розповідь про трагічну долю української дівчини, яку знеславив московський офіцер. У розвитку подій цей ліро-епічний твір відзначається високою драматичною напруженістю. Визвольна боротьба українського народу проти загарбників і поневолювачів є основним мотивом у таких ранніх творах Шевченка, як «Тарасова ніч» (1838), «Іван Підкова» (1839), «Гайдамаки» (1841), «Гамалія» (1842). У поемах «Іван Підкова» і «Гамалія» Шевченко оспівав героїчні походи українського козацтва проти турків. Поеми «Тарасова ніч» і «Гайдамаки» змальовують різні моменти боротьби українського народу проти польського панування. Історично-героїчна поема «Гайдамаки» є вершиною революційного романтизму Шевченка.
Драма «Назар Стодоля», створена на межі першого і другого періоду творчості Шевченка, є новим явищем в українській драматургії. Зображені в ній події відбуваються у 17 столітті біля Чигирина. Розвиток дії подано в романтичному дусі, проте в п'єсі переважають риси реалістичного відтворення дійсності. Етнографічно-побутові картини увиразнюють історичний колорит. Сценічні якості драми забезпечили їй великий успіх, і вона досі входить до репертуару українських труп. На тему Шевченкової п'єси Костянтин Данькевич написав однойменну оперу (1960).
По-новому звучать мотиви революційної боротьби у творах Шевченка періоду «Трьох літ» (1843—1845). Провівши 8 місяців в Україні, Шевченко зрозумів своє історичне завдання і свій обов'язок перед батьківщиною як прямий шлях безкомпромісної революційної боротьби. Перехід Шевченка до нового періоду літературної діяльності позначився в поемах «Розрита могила» (1843), «Чигрине, Чигрине» (1844) і «Сон» (1844). Поет написав ці твори під безпосереднім враженням від тогочасної дійсності в Україні. У сатиричному творі «Сон» («У всякого своя доля») автор з їдким сарказмом змалював свавілля та жорстокість російського царату і закликав до знищення цієї деспотичної системи. Поема «Сон» уважається одним з найвизначніших взірців світової сатири. Вона має чимало спільних типологічних рис з поемами «Дзяди» А. Міцкевича, «Німеччина. Зимова казка» Г. Гайне та частиною «Божественної комедії» Данте «Пекло». Сатиричні ознаки також помітні в політичних поемах Шевченка «Великий льох», «Кавказ», «І мертвим, і живим…» та вірші «Холодний Яр» (усі 1845).


Казашка Катя (папір, сепія, 1856).
У поемі-містерії «Великий льох», що складається з трьох частин («Три душі», «Три ворони», «Три лірники») й епілогу («Стоїть в селі Суботові»), Шевченко втілив свої роздуми про історичну долю України в алегоричних образах, що зазнали в літературознавстві особливо тенденційної інтерпретації (Шевченкова наскрізь негативна оцінка Переяславської угоди різко суперечить так званим «Тезам про 300-річчя возз'єднання України з Росією»). У творі «Кавказ», що поєднує жанрові ознаки лірично-сатиричної поеми, політичної медитації та героїчної оди, Шевченко із сарказмом виступив проти гнобительської політики царської Росії і закликав пригноблені народи до революційної боротьби. Ця поема Шевченка мала значний вплив на розвиток самосвідомості не тільки в Україні. Шевченкове послання «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…» — вдумливий поетичний аналіз тогочасного суспільно-політичного і національно-культурного життя в Україні, що мала служити дороговказом на шляху національного, соціального і культурного відродження українського народу. У поезії «Холодний Яр» Шевченко відкинув негативний погляд історика А. Скальковського на гайдамацький рух і, назвавши Миколу І «лютим Нероном», гостро картав ту частину українського панства, що покірно плазувала перед російським царатом.
У грудні 1845 Шевченко написав цикл віршів під назвою «Давидові псалми» — перша його спроба переспіву й осучаснення біблійних текстів. Уміло зашифрованою формою псалмів поет засуджував тогочасний лад, надаючи старозавітним текстам зрозумілу для читача політичну спрямованість. У вірші «Три літа», що дав назву альбомній збірці автографів поета, Шевченко змальовує процес свого «прозрівання» і говорить про зміни, які сталися за цей час у його світогляді й творчості. Характерним для нового періоду творчості Шевченка є також вірш «Минають дні, минають ночі». У ньому поет пристрасно засуджує суспільну бездіяльність і пасивність та закликає до дії й боротьби. Цикл «Три літа» завершується «Заповітом», одним з найдосконаліших зразків світової політичної лірики.
Серед творів періоду «Трьох літ» на історичні теми особливе місце посідає поема «Іван Гус» («Єретик»), написана восени 1845 з поетичною присвятою П. Шафарикові. Поєднуючи історичний сюжет (засудження і спалення чеського реформатора Гуса в Констанці 1415 року) з дійсністю свого часу, Шевченко створив поему, яка була сприйнята читачами як алюзія на адресу російського царату. В історично-побутовій поемі «Сліпий» («Невольник») Шевченко гнівно осудив Катерину ІІ за зруйнування Запорізької Січі та закріпачення українського селянства. До збірки «Три літа» включено також соціально-побутові поеми «Сова» (1844) і «Наймичка» (1845). У поемі «Сова» змальовано трагічну долю матері-вдови, у якої забрали в солдати єдиного сина. До зображення нового аспекту морально-психологічної драми матері-покритки звернувся Шевченко в поемі «Наймичка». Ця тема хвилювала поета протягом усієї творчої діяльності. До неї він звертався в ранній поемі «Катерина», а згодом — у поемах «Відьма» (1847), «Марина» (1848) та інших. Тему трагічної долі покритки Шевченко розробляв також у відмінних одна від одної баладах «Лілея» та «Русалка» (обидві 1846).


Замальовка Тарасом Шевченком Червоного корпусу Київського університету у 1846 р.
Цикл «В казематі», написаний навесні 1847 в умовах ув'язнення і допитів у Петербурзі, відзначається глибоким ідейним змістом і високою художньою майстерністю. Він відкриває один з найтяжчих періодів у житті і творчості Шевченка, період арешту й заслання (1847 — 1857). Чекаючи в тюрмі вироку, поет боліє не за себе, за свою долю, його хвилює доля «окраденої» й замученої московським пануванням України. З потрясаючою силою виявлена любов до України зокрема в поезіях «Мені однаково», «В неволі тяжко» та «Чи ми ще зійдемося знову», що завершується словами:
Свою Україну любіть.
Любіть її… во врем'я люте,
В остатню, тяжкую мінуту
За неї Господа моліть!
Поет почав свою творчість на засланні поезією «Думи мої, думи мої» (1847), що відкривається тими самими словами, що й заспів до «Кобзаря» (1840). Цим Шевченко підкреслив незмінність своєї ідейно-поетичної програми та нерозривність свого зв'язку з рідним краєм і народом. Шевченкова лірика часів заслання має широкий тематично-жанровий діапазон. У ній дедалі збільшується і багатство фоніки, і кількість оригінальних тропів, і емоційна багатогранність ліричних реакцій поета. Тематично можна виділити такі групи віршів цього періоду: автобіографічна, пейзажна, побутова, політична, філософська лірика.


Собор Св. Олександра в Києві (папір. акварель, 1846).
До ліричних творів автобіографічного характеру, у яких Шевченко змалював свої власні почуття, настрої й переживання, належать вірші «Мені тринадцятий минало», «А. О. Козачковському», «І виріс я на чужині», «Хіба самому написать», «І золотої й дорогої», «Лічу в неволі дні і ночі» та інші. Але й у пейзажній ліриці поет, описуючи краєвиди місцевостей, де відбував заслання, часто висловлює особисті настрої, думки і спогади («Сонце заходить, гори чорніють», «І небо невмите, і заспані хвилі» та інші). Автобіографічні мотиви трапляються і в таких поезіях громадсько-політичного звучання, як «Сон» («Гори мої високії») та «Якби ви знали, паничі». Багатством мотивів відзначається побутова лірика часів заслання. Тут звучать мотиви дівочих пісень і бадьорих юнацьких жартів, материнства і жіночого безталання (так званої жінки лірика Шевченка), шукання долі й нарікання на неї, смутку, розлуки й самотності. Поет часто вдається до жанру народної пісні й пісенної образності, але побутово-соціальний аспект зображення у багатьох випадках переростає в політичні узагальнення. Поетичний стиль цих творів відзначається простотою вислову, конкретною образністю й метафоричністю. Зображуваний у них світ персоніфікований (вітер шепоче, доля блукає, думи сплять, лихо сміється). Процес опрацювання фольклорного матеріалу вдосконалюється, збагачується новими формами й методами. Фолькльорні мотиви й образи набирають у Шевченка ознак нової мистецької якості. Деякі вірші Шевченка ще за його життя перейшли в народно-пісенний репертуар і стали жити самостійним життям, підлягаючи законам фольклорних творів.
Поет і на засланні продовжував таврувати в своїх творах самодержавно-кріпосницький лад та поневолення уярмлених Москвою народів. Свою політичну актуальність донині зберіг заклик Шевченка у вірші «Полякам» («Ще як були ми козаками», 1847) до згоди й братерства українського і польського народів як рівний з рівним. У невеликій поемі «У Бога за дверима лежала сокира» (1848) Шевченко використав казахську легенду про святе дерево, щоб відтворити в алегоричних образах тяжку долю поневоленого казахського народу. Відгуком поета на революційні події в Західній Європі була сатира «Царі», одна з найзначніших політичних поезій Шевченка часів заслання (є 2 редакції твору: 1848 і 1858). Вдало поєднуючи елементи зниженого бурлескного стилю з пародійним використанням урочисто-патетичної лексики, автор створив поему, яка містила в собі заклик до революційного повалення царату:
Бодай кати їх постинали,
Отих царів, катів людських!
Своєрідне продовження мотивів поеми «Царі» бачимо у вірші «Саул» (1860).
На засланні Шевченко написав і декілька лірично-епічних поем, що відзначаються новими формами зображення подій і свідчать про творчий розвиток поета. Героїня поеми «Княжна» — це українська Беатріче Ченчі, трагічна жертва кровомісного злочину батька. Образ дочки, збезчещеної рідним батьком, траплявся вже в творах Шеллі, Стендаля, Дюма-батька і Словацького, але й у Шевченковій поемі «Відьма», першу редакцію якої поет написав ще перед арештом під назвою «Осика». Новий образ кріпачки-месниці Шевченко дав у поемі «Марина» (1848). Героїня поеми, ставши жертвою панської сваволі, помстилася за зневагу. У невеликій поемі «Якби тобі довелося» (1849) поет звеличує мужність хлопця-кріпака, який вступився за честь дівчини і вбив пана-ґвалтівника. Образ скривдженого кріпака, який стає народним месником, Шевченко вивів у поемі «Варнак» (1848). Деякі дослідники пов'язують цей образ з особою Устима Кармалюка. Поема написана у своєрідній формі сповіді героя, у ній відчувається деякий вплив байронізму. Морально-етичні проблеми Шевченко порушив також у поемах «Іржавець» (1847), «Чернець» (1847), «Москалева криниця» (1847 і 1857), «Титарівна» (1848), «Сотник» (1849) і «Петрусь» (1850). У цих творах історичні рефлексії поета перегукуються з його суб'єктивними настроями політичного засланця. Та найбільше турбувало і мучило Шевченка страждання уярмленого рідного народу.
Повісті, що їх Шевченко написав на засланні російською мовою (до нас дійшло 9), не дорівнюють своєю мистецькою якістю його поетичним творам і за життя поета не друкувалися. Вони пов'язані з традиціями сатирично-викривальної прози М. Гоголя, але в них значне місце посідають позасюжетні елементи (екскурси в минуле, вставні епізоди, авторські рефлексії, спогади, коментарі). Щедре використання в їх мові українізмів надає цим творам українського національного колориту. Мемуарно-публіцистичний характер має і щоденник («Журнал») Шевченка, у якому день за днем майже протягом року зафіксовані основні події в житті поета, його враження, спостереження, роздуми, наміри і спогади. Щоденник Шевченка має велике значення для вивчення біографії і творчості поета. Він також дуже цінний для характеристики революційних, суспільно-політичних, філософських та естетичних поглядів поета-мислителя і свідчить про його широку ерудицію.
Десятирічне заслання вимучило Шевченка фізично, але не зломило його морально. Після повернення поета на волю починається останній етап його творчості (1857 — 1861). Розпочинає його поема «Неофіти», написана в грудні 1857 у Нижньому Новгороді. За історичним сюжетом поеми (переслідування християн римським імператором Нероном) заховано актуальний сюжет жорстокої розправи російських царів з борцями за національне і соціальне визволення (аналогію Миколи І — Нерона Шевченко використав ще до заслання у вірші «Холодний Яр»). Незакінчена поема «Юродивий» (1857) — гостра політична сатира, спрямована проти російського самодержавства в особі Миколи І та його сатрапів в Україні. Оглянувши пройдений доти життєвий шлях, Шевченко написав ліричний триптих «Доля», «Муза» «Слава» (1858). Тема циклу — самоусвідомлення поетом своєї творчості.
Повернувшись до Петербурга, змужнілий і загартований поет, у вірші «Подражаніє 11 псалму»[106], афористично проголошує гасло всієї своєї творчості:
… Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.
Шевченко й далі підпорядковував ідейне спрямування своєї політичної і особистої лірики меті пробудження національної і соціальної свідомості народних мас України. Використовуючи характеристичну для його творчості мистецьку форму «подражанія», поет прорікає у вірші «Осії глава XIV» (1859) неминучість майбутньої революційної розправи над гнобителями України — російськими царями. Поема «Марія» (1859) присвячена одній з основних тем шевченкової творчості — темі про страдницьке життя жінки-матері. Образ Марії в поемі Шевченка не має багато спільного з богословським образам Богородиці. Біблійний сюжет служить лише зовнішнім приводом для цілком самостійних висловлювань поета. У поемі Шевченка мати виховала свого сина борцем за правду, віддала його людям для їх визволення, а сама «під тином», «у бур'яні умерла з голоду». І. Франко вважав цю поему «вершиною у створенні Шевченком ідеалу жінки-матері». Наприкінці життя Шевченко почав перекладати «Слово о полку Ігоревім» (1860), та встиг перекласти лише два уривки — «Плач Ярославни» (2 редакції) і «З передсвіта до вечора». Свій останній поетичний твір, вірш «Чи не покинуть нам, небого», Шевченко закінчив за 10 днів до смерті. Написаний з мужньою самоіронією у формі звернення до музи, цей вірш звучить як поетичний епілог Шевченкової творчості і відзначається неповторною ліричною своєрідністю.


Пам'ятник Кобзареві у Києві.
У духовній історії України Шевченко посів і досі беззастережно посідає виняткове місце. Значення його творчої спадщини для української культури важко переоцінити. Його «Кобзар» започаткував новий етап у розвитку української літератури і мови, а його живописна і граверська творчість стала визначним явищем не тільки українського, а й світового мистецтва. Поезія Шевченка, при всьому зв'язку з усною народною творчістю, попередньою українською та європейською літературами, була явищем наскрізь оригінальним і новаторським. Літературознавець О. Білецький, редактор академічних видань творів Шевченка, справедливо підкреслив у нього особливий тип художнього пізнання, не повторений ніким і не повторюючий нікого у всій історії світової літератури. Творчість великого поета внесла в українську літературу незнане багатство тем, жанрів і формальних особливостей. Вивівши українську літературу на шляхи, якими йшов розвиток великих європейських літератур, Шевченко надав їй загальноєвропейського, а разом з тим і світового значення.
Поєднавши у своїх поетичних творах живу розмовну мову з словесно-виразовими засобами книжної мови, Шевченко підніс українську літературну мову на новий, якісно вищий ступінь. У поетичних творах Шевченкова українська мова набула незвичайного багатства барв та відтінків, а також можливостей передачі не тільки найтонших настроїв, почуттів і думок, а й глибоких філософських та політично-суспільних узагальнень. Широко користуючись лексикою різних галузей науки й мистецтва, Шевченко заклав основи термінологізації української лексики, підносячи цим самим українську літературну мову до рівня найрозвиненіших мов світу.
Провідним мотивом творчості Шевченка, що пронизує також весь його життєвий шлях, була самовіддана любов до України і нерозривно пов'язана з нею ненависть до всіх її гнобителів. Його революційний заклик «… вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте» був зовсім новим словом не лише в українській літературі. У розвитку національної і соціальної самосвідомості українського народу творчість Шевченка відіграла величезну роль.
Картини Шевченка
Автопортрети
Детальніше: Автопортрети Тараса Шевченка
Автопортрети Тараса Шевченка — власні зображення, що їх створював Тарас Шевченко протягом усього життя. Кількість автопортретів Шевченка важко піддається обліку. Багато з них не дійшли до нашого часу і відомі лише з листування художника чи спогадів його сучасників. Чимало розкидано на полях рукописів літературних творів Кобзаря, листів, на аркушах робочих альбомів і навіть на малюнках інших художників. Так, на копії, виконаній В. М. Рєпніною з Шевченкового малюнка, на якому зображено хату його батьків у Кирилівці, Тарас Григорович намалював себе на весь зріст.
Портрети
Детальніше: Портрети роботи Тараса Шевченка
Портрети роботи Тараса Шевченка — зображення конкретних осіб, що їх виконав Тарас Шевченко у різній техніці живопису та графіки. Портрети — один з найвизначніших як кількісно, так і за своєю художньою цінністю розділів мистецької спадщини Тараса Шевченка. До жанру портрета Тарас Шевченко звертався протягом усього життя.
Політичні інтерпретації постаті


Золота пам'ятна монета присвячена Т. Шевченку (реверс)
Дуже різним політичним силам вдається знаходити серед висловів Шевченка такі, які свідчать про нібито близькість переконань Шевченка до ідеології саме цих сил. Зокрема, образ Шевченка брався на озброєння як офіційною радянською пропагандою, так і націоналістичними колами. Натомість існує думка, що насправді політичні переконання Шевченка були нечіткими, оскільки він був насамперед поетом, а не політиком.
Цей розділ потребує доповнення та вдосконалення. Ви можете допомогти Вікіпедії, доповнивши чи вдосконаливши його.
Ушанування пам'яті

Пам'ятник Тарасу Григоровичу Шевченку у Дніпропетровську.
Пам'ятники
Детальніше: Пам'ятники Тарасу Григоровичу Шевченку
В Україні та за її межами існує багато пам'ятників Шевченку. Одним з найкращих уважається пам'ятник у Харкові, великі пам'ятники кобзареві встановлені також у Києві, Дніпропетровську, Донецьку, Львові та інших містах. За кордоном пам'ятники Шевченку встановлено у Росії (Москва, Санкт-Петербург), США (Вашингтон), Канаді (Вінніпеґ, Торонто), Польщі (Білий Бір, Варшава), Чехії (Прага). Білорусі (Могильов), Грузії (Тбілісі), Угорщині, Парагваї, Узбекистані, Франції (Париж, Монтаржі) Австралії (Канбера).
Меморіальні дошки
Перебування Тараса Шевченка в Києві вшановане декількома меморіальними дошками, зокрема на на фасаді Червоного корпусу Київського університету; на будинку Літературно-меморіального музею; пам'ятний знак біля Хати на Пріорці, а також на церкві Різдва Христового на Поштовій площі, де в старій будівлі стояла домовина Кобзаря і було відправлено панахиду за спокій його душі.
Ряд дощок встановлено в Санкт-Петербурзі — на будинку Академії мистецтв, де він жив, працював і помер; на Загородному провулку, 8, де Шевченко проживав в 1832—1838 роках та на 5-ій лінії, 3 — місце проживання Тараса в 1840—1844 роках[107].
Назви населених пунктів, вулиць та площ, освітніх та мистецьких закладів, гірських вершин


Харківський пам'ятник Кобзарю вважається одним із найкращих у світі
Докладніше: Тарас Шевченко і Київський університет, Вулиця Шевченка
Ім'ям Тараса Шевченка названо ряд географічних об'єктів (населених пунктів, вулиць), навчальних закладів та інших організацій України. Зокрема, в Києві чотири вулиці Шевченка (для точної ідентифікації доводиться вказувати район або індекс) та бульвар Тараса Шевченка, який разом з проспектом Перемоги становить одну з найголовніших артерій міста.
Ім'я Тараса Шевченка також носять:
•    вищі навчальні заклади — Київський та Луганський національні університети, Чернігівський педагогічний університет, Кременецький обласний гуманітарно-педагогічний інститут та головний університет Наддністрянської Республіки.
•    театри — Національна опера, Тернопільський, Волинський та Волинський драматичні театри, Дніпропетровський український музичний драматичний театр, Театр драми й музичної комедії у Кривому Розі, Черкаський та Чернігівський музично-драматичні театри, а також численні кінотеатри.
•    Шевченка пік — вершина 4 200 м на північному схилі Великого Кавказу, у Боковому хребті. Названа на честь Тараса Шевченка українськими альпіністами, які вперше зійшли на цю вершину Кавказу у 1938 році.
•    В Казахстані ім'я Шевченка носить Форт-Шевченко, з 1964 по 1991 місто Актау мало назву Шевченко.
Музеї
Детальніше: Музеї Тараса Шевченка
В Україні та за кордоном існує багато музеїв Тараса Шевченка. Найбільшим меморіальним комплексом, присвяченим кобзареві є Шевченківський національний заповідник на місці поховання поета на Тарасовій горі поблизу Канева. Національний музей Тараса Шевченка знаходиться у Києві, його філіалом є Літературно-меморіальний будинок-музей. В Торонто, Канада, існує музей присвячений виключно Шевченківській тематиці.
Інше
У галузі літератури щорічно присвоюється Шевченківська премія — одна з найпрестижніших відзнак України. Портрет Тараса Шевченка зображено на банкноті номіналом 100 гривень та на золотій пам'ятній монеті номіналом 200 гривень.

Життя і творчість Павла Тичини

Народився Павло Тичина 27 січня 1891р. в с. Пісках, Чернігівської області, в сім'ї сільського дяка . Вчився спочатку в земській школі, потім у чернігівській бурсі, згодом — у місцевій духовній семінарії. Пізніше він знайомиться з славним земляком-чернігівцем — М М Коцюбинським, відвідує літературні «суботи» в його домі, читає там свої, схвально зустрінуті, вірші, підтримує сердечні стосунки з старшим письменником аж до його смерті.Друкуватися П Тичина почав у 1912р., перша збірка віршів — «Сонячні кларнети» — датована 1918р. (фактично вийшла весною 1919р).Після семінарії П. Тичина вчився в Київському комерційному інституті, одночасно працював на різних дрібних посадах — в конторах та редакціях газет і журналів, в українському театрі М. Садовського (помічником хормейстера). Жовтневу революцію він зустрів уже зрілою людиною і відомим поетом молодшого покоління. Знамениті вірші весни і літа 1919р. — «На майдані», «Як упав же він з коня...» та ін., — а потім і вся збірка «Плуг», принесли йому славу натхненного співця «краси нового дня». Він працює в журналі «Мистецтво», в державному видавництві «Всевидат», завідує літературною частиною в Київському театрі ім. Т. Г. Шевченка, політкомісаром якого був О. Довженко.ктивна громадська і державна діяльність П. Тичини, набуває широкого розмаху в передвоєнні, а особливо — повоєнні роки. З 1938р. і до кінця життя він — депутат Верховної Ради УРСР, протягом двох скликань був її Головою, обирався депутатом Верховної Ради СРСР кількох скликань. Академік АН УРСР (з 1929р.), він у передвоєнні та в перші воєнні роки працює директором Інституту літератури АН УРСР, а з 1943 по 1948р. — міністром освіти Радянської України.В часи Великої Вітчизняної війни П. Тичина був прийнятий до членів КПРС. Згодом він неодноразово обирався членом ЦК КП України. Поет удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці, лауреата Державної премії СРСР та Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка.Помер П. Г. Тичина 16 вересня 1967р. в Києві.

Ідеологізація культури - прагнення поставити культуру на службу певних соціальних груп, класів та інших спільностей.
Після встановлення радянської влади почалися так звані соціалістичні перетворення в усіх сферах життя українського суспільства. Не обминули вони і культуру. Правлячий режим добре розумів, що культура може стати важливим чинником у подальшій політичній боротьбі. Радянське керівництво вважало за доцільне поширювати здобутки загальнолюдської культури, але надавало їм ідеологічного забарвлення.
У 1919 р. на значній частині українських земель було встановлено радянську владу. Освітню справу очолив Народний комісаріат освіти. Основна його діяльність була направлена на перетворення шкільних закладів різних типів, зокрема приватних гімназій та ліцеїв на стандартизовану державну установу з семирічним навчанням – «єдину трудову школу», яка мала поширення в радянській Росії. Навчання у такій школі проголошувалося в два ступені: перший – охоплював дітей віком з 8 до 13 років (чотири класи), другий – з 14 до 17 років (три класи). Особливий наголос робився на трудовому характері навчально-виховного процесу, поєднанні навчання з продуктивною працею. Після закінчення семирічки діти могли продовжити навчання у професійно-технічних школах і технікумах.

Як ви вважаєте чому більшовики так обережно ставилися до розвитку культури в Україні? 

Нарбут Георгій Іванович  (09.03.1886, хут. Нарбутівка, тепер Сумської обл. — 23.05.1920, м. Київ) — художник-графік, викладач. Фундатор українського книжкового мистецтва.

Георгій Іванович Нарбут народився у родині збіднілого поміщика. Художню освіту здобув самотужки, переписуючи книжки старовинними шрифтами та копіюючи гравюри з Біблії. Ранні твори були виконані під впливом художників з «Мира искусства», зокрема І. Білібіна і М. Добужинського, яких можна вважати Нарбутовими наставниками. Це ілюстрації та оформлення казок «Горошеня», «Снігуронька», «Кощій безсмертний». Згодом Нарбут починає студіювати техніку гравюр А. Дюрера та середньовічних майстрів ксилографії, виїздить до Мюнхена, де уважно вивчає твори німецьких художників. У графічних роботах Нарбута, виконаних в Мюнхені, з’являються нові риси, народжені прагненням оновити техніку, характер композиції, саму манеру виконання. Будинки, ліхтарі, вузенькі вулиці Мюнхена, а над ними — чорне небо, навпіл розрізане кометою, що вразила уяву митця, будуть потім траплятися у творах Нарбута, зокрема в ілюстраціях до казки Г. Х. Андерсена «Старий вуличний ліхтар».

Повернувшись додому, Г. Нарбут заглиблюється у вивчення українських стародруків, народного декоративного мистецтва. Митця дедалі більше захоплює геральдика, українська старовина, він неначе поринає у XVII — початок XIX ст., коли панував стиль ампір. Силуетні композиції, характерні для ампіру, надихають Нарбута на створення силуетних портретів та ілюстрацій, зокрема силуетними картинками він ілюструє байки І. Крилова та казки Г. — К. Андерсена. Слідом за стилем ампір увагу митця привертає культура українського бароко і він стає одним із перших дослідників української художньої старовини, яку майстерно відтворює у таких виданнях, як «Малоросійський гербовник», «Герби гетьманів Малоросії», «Стародавні садиби Харківської губернії». Творчим підсумком цих варіацій на тему українського бароко стала «Українська абетка» — фантастична і весела.

Революційні події та громадянська війна спонукали Г. Нарбута до активної громадської праці — з березня 1917 р. він живе у Києві, ініціює заснування Української академії мистецтва, стає її ректором. Водночас виконує ескізи для українських карбованців, оформлює нові журнали «Мистецтво», «Зорі», «Сонце праці», де використовує створений ним шрифт та систему комплексного оформлення видань, що стали взірцем для наступних поколінь художників книги.

Як ви вважаєте чому саме Г. Нарбут став першим ректором Української академії?  

 

В. М. Блакитний

В. М. Елланський народився 12 січня 1894 р. в селі Козел (тепер — Михайло-Коцюбинське) на Чернігівщині в родині священика.
Учився Василь у Чернігівській бурсі, а потім — у духовній семінарії, якої зовсім не любив. Після закінчення четвертого класу (1914 р.) вступив на економічне відділення Київського комерційного інституту, де вже навчався його давній, ще з бурси, товариш — П. Тичина. Але інститут не закінчив через революцію.
У Чернігові разом з П. Тичиною та іншими Елланський відвідував знамениті «суботи»у вітальні М. Коцюбинського. Саме там поет прочитав свої перші вірші та отримав доброзичливу увагу майстра.
Від революційних гуртків, товариств «Просвіти»та участі в організації повітового селянського з'їзду на початку літа 1917 р. В. Елланський прийшов до партії українських есерів, став її активістом, а незабаром головою Чернігівського губернського комітету.
У лютому 1917 р. він пише поезію в прозі «Україні (Зі старих зшитків)»— твір своєрідний в тогочасній українській поезії, хоча, звичайно, не зовсім сприйнятний для сучасного читача. У своєму пориві до соціалістичного ідеалу молодий поет виявляв безоглядний максималізм — «Хай зникне Минуле в ім'я Будучини!», — на догоду якому ладен був вирубати вишневі садки і висадити в повітря старовинні церкви. Насправді апологетом такого тупого нищення він ніколи не був.
Частина лірики, написаної в 1917-1920 рр., стала основою збірки «Удари молота і серця». Широку популярність принесли В. Еллану такі вірші, як «Вперед», «Після Крейцерової сонати», «Червоні зорі», «Удари молота», «На чатах», «В розгулі»та ін., сповнені високої й водночас щиро-ліричної патетики.
Як редактор «Вістей»В. Блакитний часто виступав і в «амплуа»Валера Пронози — поета-сатирика, який по-своєму коментував і роз'яснював події внутрішнього й міжнародного життя. Протягом 1924-1925 рр. він видав три книжки віршованої газетної сатири— «Нотаткиолівцем», «Радянськагірчиця», «Державний розум».
Автором «веселих і влучних пародій на українських поетів»назвав Еллана (тут — Маркіза Попелястого) М. Зеров. Справді, він умів іронічно «перевтілюватись»в Я. Мамонтова, Я. Савченка, Н. Кибальчича, В. Тарноградського та інших авторів, комічно акцентуючи найхарактерніше в їхніх стильових манерах.
Творчу багатогранність В. Блакитного-письменника засвідчує й низка новелістичних етюдів та начерків («Фабрична», «Лист без адреси», «Наші дні»та ін.), а також значна за обсягом публіцистична проза політичної та загальнокультурної тематики, низка вагомих статей і виступів із питань літератури й мистецтва.
В. Блакитний був одним з перших теоретиків і критиків української літератури. Визначальною в його естетико-літературних міркуваннях була ідея соціальної ролі мистецтва. Водночас він піддавав критиці пролеткульт, з остаточною ясністю кваліфікувавши його як «революційну»маніловщину, в основі якої лежить «віра у всемогутню силу кабінетного плану, декрету, тез чи резолюції». Оволодіти «всім цінним із здобутків попередніх поколінь, не замикаючись у рамках якоїсь «своєї», специфічно пролетарської культури», — так мислив В. Блакитний магістральну лінію пожовтневого культурного розвитку. •
На початку 1918 р. значна частина членів УПСР за активної участі В. Блакитного пориває з її основним ядром та створює партію українських лівих есерів. За назвою свого центрального органу — газети «Боротьба», редактором якої став В. Блакитний, — її члени стали називати себе боротьбистами, пізніше — українськими комуністами-боротьбистами. Вони, без сумніву, були однією з найлівіших партій української революційної демократії, у 1919-1920 рр. спільно з більшовиками входили до складу радянських урядів України, маючи свій, відмінний від більшовицького, погляд на національне питання.
У березні 1920 р. боротьбисти об'єдналися з КП(б)У, а в 30-ті роки майже всі були знищені фізично й очорнені морально. Посмертно цієї долі не уникнув і В. Еллан-Блакитний.
Як активіст «лівої орієнтації»В. Блакитний був безпосереднім учасником багатьох подій в Україні. У мирні роки він використовував свої службові пости й досить високе становище в державних органах переважно для збирання сил української літератури, культури загалом. Декого з майбутніх відомих письменників, як, скажімо, Остапа Вишню, він витяг з підвалів ЧК і залучив до роботи у «Вістях», багатьом допоміг у їхньому творчому й громадському становленні. З його іменем пов'язане створення тижневика-додатка до «Вістей»— «Література. Наука. Мистецтво»(згодом — «Культура і побут»), журналів «Всесвіт»і «Червоний перець». Одне з перших після 1920 р. літературних об'єднань в Україні — спілка пролетарських письменників «Гарт»— теж було засноване з ініціативи В. Блакитного. До «Гарту»входили вже відомі на той час письменники — П. Тичина, М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Йогансен, І. Кулик, В. Поліщук та ін.
З раннього дитинства В. Еллан-Блакитний хворів на тяжку недугу серця, яка й звела його в могилу 4 грудня 1925 р. Згодом ім'я поета було надовго приречене на забуття: його твори знову почали видавати лише після 1956 р.
Основні твори: збірка поезій «Удари молота і серця», книжки сатири «Нотатки олівцем», «Радянська гірчиця», «Державний розум».
Як ви думаєте, яке значення для розвитку літератури України мав Блакитний??